Йорданія рясніє археологічними знахідками, від руїн неолітичних часів до розсіяних по пустелі замків принців із династії Умейядів. Однак навіть для такої багатої на дари історії держави Петра є воістину безцінним скарбом, найбільшим самоцвітом у короні Йорданії, що прославив це східне королівство на весь світ. Невипадково саме Петра, чарівне місто, що ніби на очах вилуплюється з величезної скелі, внесено Міжнародною організацією ЮНЕСКО до списку шедеврів світової культурної спадщини. Ось уже кілька століть Петра до глибини душі вражає мандрівників і своїм виглядом, і рідкісним рожево-червоним кольором під колір материнської гори, з кам’яної плоті якої і висічені всі міські будівлі. З метою зберегти унікальну пам’ятку в максимальній недоторканності не тільки для нашого, а й для майбутніх поколінь, уся тутешня туристична інфраструктура розміщена не в самій Петрі, а в містечку Ваді Муса, яке розташоване поруч.

Петра – частина культурної спадщини набатеїв, працьовитого арабського племені, що населяло південну Йорданію понад 2000 років тому. Зі своїх віддалених військових постів набатеї здійснювали спостереження і контроль за всіма торговельними шляхами стародавньої Аравії, стягували данину за супровід і захист караванів, які йшли пустелею із заходу на схід, навантажених індійськими прянощами й шовком, і караванів, які прямували назустріч, що везли шкури тварин і слонову кістку з Африки. Набатейське царство проіснувало багато століть, протягом яких його столиця, Петра, набула широкої популярності як центр високорозвиненої культури, архітектурний шедевр і геніальна інженерна споруда з її широко розгалуженою і розрахованою на перепад висот системою каналів і дамб.

Однак за всяким, і найпишнішим, розквітом неминуче настає занепад. Не оминула ця доля і царство набатеїв, яке врешті-решт було завойовано римським імператором Трояном. Через деякий час занепала, своєю чергою, і Римська імперія, а ще за кілька століть, до XVI століття нашої ери, землі колишнього набатейського царства і Петра виявилися зовсім забутими на Заході. Скарб Сходу дрімав у скриньці пустелі майже триста років, коли 1812 року відбулося його нове відкриття. Швейцарський мандрівник на ім’я Йоганн Людвіг Буркхардт, який опинився на околицях Петри, не злякався удаваної, на перший погляд, безвихідної безмежності тутешніх пісків і переконав свого провідника відвести його до загубленого в цих пісках таємничого міста, про яке ходило стільки легенд. Тоді ж у своєму секретному щоденнику він записав: “Цілком імовірно, що руїни Ваді Муса являють собою не що інше, як останки античної Петри”.

Вирішальним для того незабутнього враження, яке Петра справляє на всіх мандрівників, що наближаються до неї, є несподіване й водночас напрочуд вигідне, можна сказати: ефектне розташування міста, захованого в самому центрі скелі, тож дорога до нього пролягає глибокою й вузькою ущелиною (місцева назва: сик), майже тріщиною в горі, яка виникла тут унаслідок доісторичного землетрусу. Крок за кроком просуваючись поміж стрімких стін, що здіймаються над Вами на 80-метрову висоту, з цікавістю оглядаючись на всі боки та спрямовуючи очі вгору, слідом за скельною розбіжністю, Ви мимоволі помічаєте химерне візерункове узороччасті викарбуваних на стінах ущелини написів стародавніми мовами, що перемежовуються з нішами або навіть справжніми келіями, вирубаними у звивистих шарах вапняку. З певного моменту Вам починає здаватися, що це блукання лабіринтом буде нескінченним, – і тієї самої миті ущелина раптово обривається і перед Вами відкривається велична перспектива Петри. Стародавнє місто, яке за тисячоліття самотності немов теж скучило за людиною, тепер начебто саме виривається зі скель Вам назустріч. При цьому Петра, немов уже зовсім було народжена й випроставшись із кам’яних простирадл, продовжує залишатися в самому серці, точніше, під серцем гори, начебто несподівано роздумавши покидати рідне черево.

Таким чином, схожа у своїй раптовості на вибух, довгоочікувана зустріч із чарівним містом залишає двоїсте враження, наче Ви і біжите йому назустріч, і раптово зупиняєтесь, оглушений, наче на повній швидкості вдарившись об невидиму перешкоду. Сяюча на самому піку цієї драматичної зустрічі, перша легендарна пам’ятка Петри, один із найзнаменитіших її монументів із промовистою назвою Скарб, розташований якраз на виході з ущелини. Його відомий у всьому світі завдяки фінальним кадрам фільмів “Індіана Джонс” і “Останній похід хрестоносців”, фасад, що здіймається вгору, подібно до тисяч веж, слідом за власним злетом, нібито готовий щохвилини впасти донизу з усіх своїх неймовірних вершин, – це лише один із секретів Петри. Поступово відходячи від першого приголомшливого враження і дедалі пильніше вдивляючись у громаду Скарбу, Ви раптом розумієте, що цей фасад, який здавався Вам мить тому вирубаним із суцільної скелі одним величезним шматком, насправді є найтоншим переплетенням нанизаних на хребти колони, немов нерви міста, численних ніш гробових і житлових камер, багатоповерхових стулок і драбинок, складних перегородок і стін, що гармонійно повторюють одна одну, сотень і сотень дрібніших фасадів, з яких, немов з безлічі фасеточних віддзеркалень, складається загальний малюнок або відбиток єдиного гігантського образу міста на майже прямовисному камінні. .. Не вдивляйтеся занадто пильно у фасади Скарбу.Пам’ятайте: для того, щоб розібратися в хитросплетіннях внутрішньої іннервації цього дивно живого образу, вам може знадобитися кілька днів.

І проте головні деталі в портреті Петри напевно впадають Вам у вічі серед безлічі другорядних штрихів і надовго залишаються в пам’яті: так, Ви напевно відзначите для себе стародавній театр на 3000 місць, вкраплений в корону міста на початку першого століття нашої ери, майже одночасно з громадою монастиря Дейр, а також величну надгробну споруду в римському стилі, звану Палацом-Надгроб’ям, так само як і невеличку скромну усипальницю Аарона, брата Мойсея, споруджену вже у ХІІІ столітті Мамлюком Султаном на вершині однієї з тутешніх гір, що також має ім’я Аарона, у гірському ланцюзі Шара.

Найкраще оглядати ці приголомшливі пам’ятки рано вранці або перед заходом сонця, коли сонце, що хилиться на захід і вже не сліпуче, немов розчиняється в теплих переливах рожевого каменю колон, надаючи кожному відтінку додаткової глибини і проникливості. Такою прозоро-рожевою, живою, що ширяє в ореолі чарівного передвечірнього сяйва, і побачив Петру 1812 року Букхардт. Його шлях до дивовижного міста в той час був довгий і важкий. Тепер Вам потрібно проїхати автомобілем з Аммана всього кілька годин, щоб на все життя збагатитися незабутніми враженнями від побачення з Петрою.

Иордания изобилует археологическими находками, от руин неолитических времён до рассеянных по пустыне замков принцев из династии Умейядов. Однако даже для такого богатого дарами истории государства Петра является поистине бесценным сокровищем, крупнейшим самоцветом в короне Иордании, прославившим это восточное королевство на весь мир. Неслучайно именно Петра, волшебный город, как бы на глазах вылупляющийся из огромной скалы, внесён Международной организацией ЮНЕСКО в список шедевров мирового культурного наследия. Вот уже несколько веков Петра до глубины души поражает путешественников и своим видом, и редкостным розово-красным цветом под цвет материнской горы, из каменной плоти которой и высечены все городские здания. С целью сохранить уникальную достопримечательность в максимальной неприкосновенности не только для нашего, но и для будущих поколений, вся здешняя туристическая инфраструктура расположена не в самой Петре, а в находящемся рядом городке Вади Муса.

Петра – часть культурного наследия набатеев, трудолюбивого арабского племени, населявшего южную Иорданию более 2000 лет назад. Со своих отдалённых военных постов набатеи осуществляли наблюдение и контроль надо всеми торговыми путями древней Аравии, взимали дань за сопровождение и защиту идущих по пустыне с запада на восток караванов, гружёных индийскими пряностями и шелками, и следующих им навстречу караванов, везущих шкуры животных и слоновую кость из Африки. Набатейское царство просуществовало много веков, в течение которых его столица, Петра, приобрела широкую известность как центр высокоразвитой культуры, архитектурный шедевр и гениальное инженерное сооружение с её широко разветвлённой и рассчитанной на перепад высот системой каналов и дамб.

Однако за всяким, и самым пышным, расцветом неминуемо следует упадок. Не миновала эта участь и царство набатеев, которое в конце концов было завоёвано римским императором Трояном. Через некоторое время рухнула, в свою очередь, и Римская империя, а спустя еще несколько веков, к XVI столетию нашей эры, земли бывшего набатейского царства и Петра оказались совершенно забытыми на Западе. Сокровище Востока дремало в ларце пустыни почти триста лет, когда в 1812 году состоялось его новое открытие. Швейцарский путешественник по имени Иоганн Людвиг Буркхардт, оказавшийся в окрестностях Петры, не испугался кажущейся безвыходной бесконечности здешних песков и убедил своего проводника отвести его к затерянному в этих песках таинственному городу, о котором ходило столько легенд. Тогда же в своём секретном дневнике он записал: «Вполне вероятно, что руины Вади Муса представляют собой не что иное, как останки античной Петры».

Решающим для того неизгладимого впечатления, которое Петра производит на всех приближающихся к ней путешественников, оказывается неожиданное и вместе с тем удивительно выгодное, можно сказать: эффектное расположение города, спрятанного в самом центре скалы, так что дорога к нему проходит по глубокому и узкому ущелью (местное название: сик), почти трещине в горе, возникшей здесь в результате доисторического землетрясения. Шаг за шагом продвигаясь между отвесных стен, возносящихся над Вами на 80-метровую высоту, с любопытством озираясь по сторонам и устремляя глаза вверх, вослед скальному разбегу, Вы невольно замечаете причудливое узорочье высеченных на стенах ущелья надписей на древних языках, перемежающихся с нишами или даже настоящими кельями, вырубленными в извилистых слоях известняка. С определённого момента Вам начинает казаться, что это блуждание по лабиринту будет бесконечным, – и в тот же миг ущелье внезапно обрывается и перед Вами распахивается величественная перспектива Петры. Древний город, за тысячелетия одиночества словно тоже истосковавшийся по человеку, теперь как будто сам вырывается из скал Вам навстречу. При этом Петра, словно уже совсем было родившаяся и выпроставшаяся из каменных простыней, продолжает оставаться в самом сердце, точнее, под сердцем горы, будто бы неожиданно раздумав покидать родное чрево.

Таким образом, похожая в своей внезапности на взрыв, долгожданная встреча с волшебным городом оставляет двойственное впечатление, словно Вы и бежите ему навстречу, и внезапно останавливаетесь, оглушённый, как бы на полной скорости ударившись о невидимую преграду. Сияющая на самом пике этой драматической встречи, первая легендарная достопримечательность Петры, один из знаменитейших её монументов с говорящим названием Сокровище, расположен как раз на выходе из ущелья. Его известный во всём мире благодаря финальным кадрам фильмов Индиана Джонс и Последний поход крестоносцев, возносящийся ввысь подобно тысячам башен фасад, вслед за собственным взлётом будто бы готовый каждую минуту рухнуть вниз со всех своих неимоверных вершин – это лишь один из секретов Петры. Постепенно отходя от первого оглушительного впечатления и всё пристальнее всматриваясь в громаду Сокровища, Вы вдруг понимаете, что этот казавшийся Вам мгновение назад вырубленным из цельной скалы одним огромным куском фасад на самом деле представляет собой тончайшее переплетение нанизанных на позвоночники колонн, словно нервы города, многочисленных ниш гробовых и жилых камер, многоэтажных створок и лесенок, сложных перегородок и гармонически повторяющих друг друга стен сотен и сотен более мелких фасадов, из которых, словно из множества фасеточных отражений, складывается общий рисунок или отпечаток единого гигантского образа города на почти отвесных камнях… Не вглядывайтесь слишком пристально в фасады Сокровища. Помните: для того, чтобы разобраться в хитросплетениях внутренней иннервации этого странно живого образа, Вам может потребоваться несколько дней.

И тем не менее главные детали в портрете Петры наверняка бросятся Вам в глаза среди множества второстепенных штрихов и надолго останутся в памяти: так, Вы наверняка отметите для себя древний театр на 3000 мест, вкрапленный в корону города в начале первого века нашей эры, почти одновременно с громадой монастыря Дейр, а также величественное надгробное сооружение в римском стиле, называемое Дворцом-Надгробьем, равно как и небольшую скромную усыпальницу Аарона, брата Моисея, сооружённую уже в XIII веке Мамлюком Султаном на вершине одной из здешних гор, также носящей имя Аарона, в горной цепи Шара.

Лучше всего осматривать эти потрясающие достопримечательности ранним утром или перед закатом, когда клонящееся к западу, уже не ослепительное солнце словно растворяется в тёплых переливах розового камня колонн, сообщая каждому оттенку дополнительную глубину и проникновенность. Такой прозрачно-розовой, живой, парящей в ореоле волшебного предвечернего сияния, и увидел Петру в 1812 году Букхардт. Его путь к удивительному городу в то время был долог и труден. Теперь Вам потребуется проехать на автомобиле из Аммана всего несколько часов, чтобы на всю жизнь обогатиться незабываемыми впечатлениями от свидания с Петрой.